ДВА ПРЕЦЕНДЕНТИ ПЕРЕД ПРИЙНЯТТЯМ УКАЗУ ПРО УПАКОВКУ

Перші кроки в напрямку європейського регулювання пакувальних відходів відбулися в 1982 році, коли уряд Данії ввів законодавство, яке вимагає, щоб все пиво та безалкогольні напої, розміщені на його ринках, продавалися в багаторазових контейнерах, в яких було повернуто депозит. Цей захід фактично заборонив використання металевих банок і пластикових пляшок для цих продуктів, оскільки вони, як правило, не підходять для повторного використання, хоча можуть бути перероблені.

Датський закон також передбачає, що всі контейнери для напоїв повинні отримати попередній дозвіл від влади. Це породило очевидну напруженість між датським законодавством і вільним переміщенням товарів на єдиному ринку, оскільки були створені умови, при яких виробники не датських напоїв понесли вищі транспортні витрати, ніж вітчизняні виробники, щоб створити необхідні країні системи повернення та поповнення.

Першою реакцією Європейської Комісії на скарги інших держав-членів про те, що Датський закон рівносильний протекціонізму, була пропозиція так званої Директиви 1985 року про банки для напоїв, спрямована на узгодження національних законів відповідно з датським підходом. Проте, Рада відхилила це, і, оскільки критика датського законодавства посилилася, в 1988 році комісії порушили справу про датські пляшки (302/86, ECR 4607), прагнучи скасувати цей закон.

В одніій з найбільш важливих постанов в прецедентному праві ЄС в галузі навколишнього середовища Суд підтримав екологічні цілі датського законодавства на тій підставі, що охорона навколишнього середовища є основною політикою ЄС. Тим не менш, він також заявив, що цей прецедент буде застосовуватися тільки в тих випадках, коли ще не було задовільного законодавства ЄС і де національні заходи були пропорційні масштабу вирішуваної проблеми.

Проблема вільної торгівлі та відходів знову виникла у 1992 році, коли бельгійська провінція Валлонія заборонила імпорт відходів з інших країн ЄС та інших регіонів Бельгії. Ембарго послідувало за різким збільшенням міжнародних перевезень відходів з кінця 1980-х років, особливо з Німеччини.

На карту поставлено юридичне питання: чи є відходи товаром, яким дозволено вільне пересування через ЄС відповідно до статей 30 і 36 Римського договору, або ж поводження з відходами слід розглядати як чисто екологічний питання.

Слід зазначити, що ЄС вже створив систему відповідно до Директиви 84/631/EEC щодо контролю транскордонних перевезень відходів, яка забороняє повну заборону і дає право тільки національним властям відхиляти вантажі там, де такі важливі державні заходи, як охорона здоров’я, під загрозою.

Це означало, що влада Валлонії не могла стверджувати, що були введені незадовільні заходи контролю з боку ЄС, як і уряд Данії стосовно контейнерів для напоїв. Проте, Європейський суд відмовився заборонити бельгійський закон (Справа C-2/90, Комісія проти Бельгії [1992] 1 ECR 4431), вирішивши, що стаття 130r СЕО, яка визначає, що шкода навколишньому середовищу повина бути усунута в її джерелі, застосовується в цьому випадку.

Таке тлумачення принципу близькості означало, що, де це можливо, міжнародне переміщення відходів повинно бути зведене до мінімуму.

Таким чином, ця постанова встановила більш загальний принцип, згідно з яким в тих випадках, коли існує особливо гостра екологічна проблема, можуть бути надані «виняткові» виключення для вільного переміщення товарів.

Читати більше:

РОЗВИТОК ЗАКОНОДАВСТВА ЄС У СФЕРІ ПОВОДЖЕННЯ З ВІДХОДАМИ ТАРИ ТА ПАКУВАННЯ

На сьогоднішній день тему відходів тари та пакування неодмінно торкаються, коли мова йде про відходи ТПВ, ієрархії поводження з відходами у країнах ЄС та про розширену відповідальність виробника.

Про необхідність окремої переробки відходів тари та пакування піднімали питання ще у минулому столітті. І засновником такої системи вважається Німеччина, чий наказ Packaging Ordinance 1991 року став юридичним підкріпленням об’єднання 95 компаній зі сфер роздрібної торгівлі, виробництва споживчих товарів і пакувальної промисловості. Цією компанією стала Der Grune Punkt. “Duales System Deutschland Gesselschaft fur Abfallvermeidung und Secundarrohstoffgewinnung”.

Проте рішення компаній стало послідовною реакцією на дії держави. Перший незалежний Закон про відходи (Waste Disposal Act) був прийнятий у Німеччині в 1972 році. Його головна мета — закрити неконтрольовані звалища сміття і замінити їх центральними, регульованими і контрольованими полігонами, які будуть перебувати у віданні регіональних і місцевих органів влади.

А державу спонукала до таких дій криза утилізації відходів в той час. Замість створення нових звалищ і сміттєспалювальних заводів, план полягав у тому, щоб по можливості уникати відходів у джерелах або, якщо це неможливо, переробляти їх. Таким чином, в новому Законі про уникнення та регулювання відходів Waste Avoidance and Management Act 1986 року був введений принцип, згідно з яким запобігання та рециркуляція відходів повинні мати пріоритет над утилізацією відходів.

Восени 1990 року, після того, як Міністерство навколишнього середовища Німеччини виступило з проектом Декрету про упаковку, 95 компаній заснувати спеціалізовану компанію, діяльність якої сприяла б вирішенню проблем зменшення побутових відходів за допомогою їх вторинної переробки в рамках положень згаданого декрету. Юридичною основою діяльності товариства стала постанова уряду ФРН від 12.06.91 р. Packaging Ordinance.

Наказ Packaging Ordinance 1991 року є ключовим продуктом політики щодо відходів, заснованої на Waste Avoidance and Management Act 1986 року.

Спочатку була загроза кризи поводження з відходами, потім реакція держави, і після чого реакція бізнесу на дії держави.

Читати більше: